Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна
Мій літній поїзд зупинився знову
перед цією айстрою смутною.
І я зійшла в її казкову тінь.
«У нас дощі!» — буденно повідомив
мій чоловік. А я зітхнула: «Вдома…»
І привітала радощі прості.
Притишена до світлого piano,
десь за стіною скрипочка співала.
Я сіла в крісло до вікна лицем.
І милостиво осені кивнула,
мовляв, я вже готова. Я вернулась.
Розпочинай класичний свій концерт.
Заговорив у сутінках годинник
про те, як час проходить крізь людину
і там, за нею, — вічністю стає.
І розуму нема туди дороги.
І лиш душі меланхолійний погляд
провидить все, коли годинник б’є.
Вступає дощ… Високий і безмежний.
Заслухатись його — необережно.
Розмиє дощ той нетривкий сосуд,
в який тебе природою відлито,
яким тебе одділено од світу,
і переллє в холодний білий сум
просторів… Але годі вже печалі,
Бо нетерпляче галасує чайник.
І славословить затишок цвіркун.
І в тому всьому є спокійна сталість.
Мов за віки нічого тут не сталось.
Завжди тут бив годинник у кутку.
Завжди під ним дівчатко виростало.
В товсті косички банти заплітало.
І сутінки торкалися вікна…
Усе мина…
Але довіку буде —
твій дім, і осінь, і ласкаве чудо
концерту для дощу і цвіркуна…
1979
#Ірина_Жиленко